Петренко Максим Віталійович [11 грудня 1983, м. Київ — 1 червня 2022, с. Студенок, Харківська область] —український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, старший солдат Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, кандидат технічних наук (2022), доцент. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2024, посмертно). 

Народжений у Києві, Максим Петренко рано втратив батька — йому було лише 13, коли тато помер від серцевого нападу. Це стало першим важким випробуванням у його житті. У 2008 році Максим закінчив Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «Комп’ютерний еколого-економічний моніторинг», а згодом став викладачем, науковцем, дослідником і наставником для багатьох молодих спеціалістів.

Максим був одним із тих, кого Майдан змінив безповоротно. Активіст Революції Гідності, член Самооборони Майдану. У квітні 2014 року, коли почалась російська агресія, добровольцем приєднався до новоствореного батальйону оперативного призначення НГУ. Потрапив у підрозділ, який згодом отримав ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Його бойовий шлях проліг через Слов’янськ, Дебальцеве, Лисичанськ. Протягом двох років служби він неодноразово повертався додому, де продовжував викладати. На фронті ж отримав позивний «Доцент» — за звичку підходити до всього з науковою логікою і системністю. Він був не лише солдатом, а й хроністом того, що відбувалося навколо — на папері, у пам’яті, у душі.

Після демобілізації у 2016 році Максим повернувся до цивільного життя: викладав, займався науковою діяльністю, популяризував бібліотечну справу та читання серед молоді. У 2019 році вийшла його книга «Спокійної ночі» — роман-щоденник про війну, написаний на основі власних бойових переживань 2014 року. Текст — жорсткий, чесний, іноді болісний, але дуже людяний. Книга стала справжнім мостом між ним і світом цивільних, знаковим твором серед української воєнної прози.. Її читали у школах, на ветеранських стендах, у бібліотеках.

Саме бажання зберегти пам’ять про загиблих побратимів і розповісти правду стали рушійною силою для написання книги. Максим згадував: «У якийсь момент бою я повірив, що не виживу. Спогади про цей момент примусили мене задуматися про те, чи існуватиме у цьому світі щось привнесене мною, якщо мене раптом не стане?»

«Книга про весну-літо 2014-го. Про ті яскраві, хвилюючі, а часом страшні події, які ми переживали тоді. І про життя. Про те, як переплітається життя особисте, професійне, громадянське, військове. І про спілкування. Спілкуванню у книзі відведене важливе місце. Книга може дати відчути і зрозуміти важливість спілкування у складні моменти життя. Книга для тих, хто хоче пережити яскраве та цікаве життя на межі, зазирнути глибше. Для тих, хто шукає героїчні пригоди спецназу, вона не підійде. Саме тому книга отримала дивну на перший погляд назву – «Спокійної ночі». Це фраза з переписки. Вона набуває додаткових сенсів на фоні бойових дій», – розповідав про книгу автор.

Він не лише написав текст, а й самотужки навчився верстати й оформлювати книжку. Хотів, щоб вона була зрозумілою і чесною — саме такою, яким був він сам.

Максим також був співавтором літературної збірки «Голос війни: історії ветеранів» і активним учасником ветеранського книжкового руху. Разом з однодумцями досліджував та популяризував нову українську комбатантську літературу.

Після виходу книги Максим став справжнім другом столичних бібліотек. Він дарував книжки бібліотекам — це була його принципова позиція. За його словами, друзі «підвішували» книжки, а він передавав їх у фонди, бо вірив: книга здатна стати опорою. Особливо тісною була його співпраця з бібліотеками Солом’янського району. Він не просто приходив на зустрічі — він допомагав трансформувати бібліотечну систему:

-         створював веб-полиці за жанрами для зручного пошуку книг;

-         писав скрипти для виявлення помилок у каталогах;

-         брав участь у фотосесіях для популяризації читання;

-         впроваджував електронні сервіси і навчав бібліотекарів;

-         створив базу даних ветеранської літератури столиці.

«Він щиро вболівав за те, щоб бібліотека була сучасним місцем, а не нагадувала радянську установу», — згадує бібліотекарка Марія Шеремет.

Напередодні повномасштабного вторгнення захистив дисертацію на тему цифрової каталогізації в бібліотеках. Це була не теоретична робота — він сам створив цілу низку діючих інструментів, які працюють і досі.

Максим був різносторонньою особистістю. Захоплювався стародруками, реставрував книжки і віддавав їх бібліотекам. Вів блоги про самобуд: ще студентом об’їздив Київщину на велосипеді, отримав земельну ділянку в селі Біла Криниця і сам побудував будинок. Це стало його місцем сили.

Він бігав марафони, готував страви корейської кухні, ділився рецептами. Мав хист до ювелірної справи, створював прикраси з каменю. Із величезною повагою ставився до кожної дрібниці.

«Слово «справжній» — це про нього. Він був чесним, глибоким, щирим. Жив без фальші», — сказала про нього Іванна Щербина, директорка ЦБС Солом’янського району.

З початку великої війни Максим знову добровільно взяв до рук зброю.

Максим загинув 1 червня 2022 року в селі Студенок на Харківщині, під час виконання бойового завдання. Разом із побратимами потрапив у ворожу засідку. Прикриваючи товаришів, загинув у бою. Влітку того ж року його було оголошено зниклим безвісти. Друзі, рідні, колеги й студенти до останнього вірили, що він у полоні. Але експертиза ДНК підтвердила загибель.

Максима знали як людину багатогранну: інтелектуала, митця, викладача, патріота. Його любили за щирість, уважність, глибоку людяність, поважали за дію, а не лише за слово.

Письменниця Валентина Захабура написала у Facebook:

«Захисник, письменник, популяризатор читання, активіст у просуванні бібліотек, щирий, глибокий, уважний до деталей — таким його пам’ятатиму».

10 листопада 2023 року Максима відспівали у Михайлівському Золотоверхому соборі. Поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища. Його ім’я — серед тих, хто заплатив найвищу ціну за нашу свободу.

Максим Петренко залишив після себе не просто світлу пам’ять. Він залишив книги, систему, ідеї, приклад. У нього було своє особисте кредо: «Для того, щоб у твоєму житті не виникло порожнечі, маєш зайнятись справою, важливості якої буде достатньо, аби майбутнє видавалося не менш яскравим, ніж минуле».

Максим зробив саме так. І тому пам'ять про нього — не тінь, а світло.

Загинув, прикриваючи товаришів. Згадаймо письменника Максима Петренка // Главком: [сайт]. – URL: https://glavcom.ua/country/society/zhadajmo-maksima-petrenka-996583.html

Пам'яті письменника, стрільця Максима Петренка // Укрінформ : [сайт]. – URL:  https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3789189-pamati-pismennika-strilca-maksima-petrenka.html

На війні в Україні загинув військовий та письменник Максим Петренко // 24 Канал : [сайт]. – URL: https://24tv.ua/viyni-ukrayini-zaginuv-viyskoviy-pismennik-maksim-petrenko_n2426812

Письменник та військовий Максим Петренко загинув на фронті // Суспільне Культура : [сайт]. – URL:  https://suspilne.media/culture/611409-pismennik-ta-vijskovij-maksim-petrenko-zaginuv-na-fronti

Голос війни // Вікіпедія : [сайт]. – URL:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BDи